Історія справи

Постанова ВГСУ від 01.07.2015 року у справі №914/3850/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 липня 2015 року Справа № 914/3850/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді суддівКорсака В.А. Данилової М.В., Данилової Т.Б. розглянувши матеріали касаційної скарги Приватного акціонерного товариства "Київстар" на постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 19.02.2015 у справі№ 914/3850/14 Господарського суду Львівської області за позовом Прокурора Яворівського району в інтересах держави в особі Любинської сільської ради Яворівського району Львівської області доПриватного акціонерного товариства "Київстар" провизнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 0,1200 га та зобов'язання повернути зазначену земельну ділянку в судовому засіданні взяли участь представники :- - позивачане з'явився - - відповідачаГладьо Ю.О. - - Генеральної прокуратури УкраїниТомчук М.О

В С Т А Н О В И В:

В жовтні 2014 року Прокурор Яворівського району в інтересах держави в особі Любинської сільської ради Яворівського району Львівської області звернувся до Господарського суду Львівської області з позовною заявою до Приватного акціонерного товариства "Київстар", в якій просив суд визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 0,1200 га від 21.09.2008, кадастровий № 4625887600:08:004:0002 на майбутнє та зобов'язати відповідача повернути зазначену земельну ділянку у розпорядження Любинській сільській раді, судові витрати покласти на відповідача.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 11.02.2014 (суддя Король М.Р.) у даній справі в позові відмовлено. Підставою для прийняття такого рішення став висновок суду про те, що передбачений спірним договором строк оренди земельної ділянки не перевищує строку, встановленого частиною третьою статті 93 Земельного кодексу України, а невідповідність строку оренди в рішенні органу місцевого самоврядування та договорі оренди не є підставою для визнання недійсним останнього на підставі частини першої статті 215 Цивільного кодексу України та статті 207 Господарського кодексу України.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 19.02.2015 (головуючий Плотніцький Б.Д., судді: Михалюк О.В., Кравчук Н.М.) вказане рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення про задоволення позову в повному обсязі. Судове рішення мотивоване обґрунтованістю та доведеністю позовних вимог.

Не погоджуючись з постановою апеляційної інстанції, Приватне акціонерне товариство "Київстар" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить її скасувати, а рішення суду першої інстанції - залишити в силі з покладенням судових витрат на позивача.

Любинська сільська рада Яворівського району Львівської області не скористалась правом, наданим статтею 1112 Господарського процесуального кодексу України, не надіслала відзив на касаційну скаргу, що в силу положень зазначеної статті не перешкоджає перегляду судового акту, що оскаржується та не реалізувала процесуальне право на участь у судовому засіданні суду касаційної інстанції, хоча про час та місце його проведення була повідомлена належним чином.

Перевіривши доводи касаційної скарги, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій на підставі поданих до матеріалів справи доказів встановлено, що рішенням Любинської сільської ради Яворівського району Львівської області № 112 від 16.08.2007 затверджено проект відведення земельної ділянки площею 0,12 га в с. Любині Любинської сільської ради для передачі в оренду строком на 5 років Закритому акціонерному товариству „Київстар Дж.Ес.Ем.". Вирішено перевести вказану земельну ділянку в землі зв'язку та телекомунікації і передати її ЗАТ "Київстар Дж.Ес.Ем." в оренду на 5 (п'ять) років для будівництва та обслуговування базової станції стільникового зв'язку (а.с.22).

На підставі цього рішення, 21.09.2008 між Любинською сільською радою (орендодавцем) та Закритим акціонерним товариством „Київстар Дж.Ес.Ем." (орендарем) укладено нотаріально посвідчений договір оренди землі, за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування на умовах оренди земельної ділянки: землі, які використовуються для зв'язку та телекомунікацій, для встановлення та обслуговування обладнання базової станції мобільного зв'язку, яка знаходиться на території села Любині Любинської сільської ради Яворівського району Львівської області. В оренду передається земельна ділянка загальною площею 0,1200 га. Договір укладено строком на 25 років (а.с.24-26, 44-46).

Позов прокурора про визнання недійсним договору оренди землі від 21.09.2008 заявлений з підстав невідповідності строку оренди, зазначеного в рішенні № 112 Любинської сільської ради Яворівського району Львівської області від 16.08.2007 про передачу земельної ділянки в оренду та спірному договорі. Вказані розбіжності прокурор обґрунтовує зловживанням владою або службовим становищем та службовому підробленні посадовою особою Любинської сільської ради. В підтвердження цього, прокурором надано відомості по кримінальному провадженню № 4201414035000012 по підозрі такої особи у вчинені кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 364 та частиною першою статті 366 Кримінального кодексу України. У зв'язку із цим прокурор вважає, що договір оренди землі має бути визнаний недійсним у судовому порядку, а відповідна земельна ділянка повернута її власнику. Матеріально-правовою підставою позову прокурор визначив статті 3, 11, 15, 16, 203, 204, 215, 216 Цивільного кодексу України та статтю 207 Господарського кодексу України.

Колегія вважає висновок суду апеляційної інстанції про задоволення позову достатньо обґрунтованим, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 116 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, або державних органів приватизації, або центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

За змістом статей 13, 14 Конституції України, статті 11 Цивільного кодексу України, статей 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України рішенням органу місцевого самоврядування або державної адміністрації про надання земельної ділянки господарюючому суб'єкту у власність або в користування здійснюється волевиявлення власника землі і реалізуються відповідні права у цивільних правовідносинах з урахуванням вимог Земельного кодексу України, спрямованих на раціональне використання землі як об'єкта нерухомості (власності).

Статтями 124, 125 названого кодексу встановлено порядок передачі земельних ділянок в оренду та виникнення права власності чи користування земельною ділянкою. Відповідно до приписів цих статей, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Статтею 12 Земельного кодексу України передбачено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Статтею 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі по тексту - Закону) закріплено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26, частини другої статті 77 Закону питання регулювання земельних відносин вирішується на пленарному засіданні ради - сесії, а спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку.

За приписами частин першої - третьої статті 59 Закону рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос. Рішення ради приймається відкритим (у тому числі поіменним) або таємним голосуванням. Таємне голосування обов'язково проводиться у випадках, передбачених пунктами 4 і 16 статті 26, пунктами 1, 29 і 31 статті 43 та статтями 55, 56 цього Закону.

Частиною десятою статті 59 Закону визначено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин (пункт 1 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 № 02-5/35.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Любинської сільської ради Яворівського району Львівської області № 112 від 16.08.2007 передано Закритому акціонерному товариству „Київстар Дж.Ес.Ем." в оренду земельну ділянку площею 0,12 га в с. Любині Любинської сільської ради строком на 5 років для будівництва та обслуговування базової станції стільникового зв'язку.

Всупереч цьому рішенню, спірний договір оренди землі було укладено строком не на 5 років, а на 25 років.

Статтею 648 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст договору, укладеного на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, обов'язкового для сторін (сторони) договору, має відповідати цьому акту. Особливості укладення договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування встановлюються актами цивільного законодавства.

Статтею 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Зміст правочину складають як права та обов'язки, про набуття, зміну, припинення яких домовилися учасники правочину.

В пунктах 2.1., 2.7., 2.9., 3.7. своєї постанови № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" пленум Вищого господарського суду України роз'яснив, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України, статтями 207, 208 Господарського кодексу України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 10571 Цивільного кодексу України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", частини другої статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", частини другої статті 15 Закону України "Про оренду землі", статті 12 Закону України "Про іпотеку", частини другої статті 29 Закону України "Про страхування", статті 78 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 71 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", частини третьої статті 67 Закону України "Про запобігання корупції" тощо.

Необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (частина перша статті 207 Господарського кодексу України), є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків.

Частиною третьою статті 207 Господарського кодексу України передбачена і можливість припинення господарського зобов'язання лише на майбутнє. Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов'язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди), користування електроенергією, спожиті послуги, зберігання, здійснене за відповідним договором, тощо), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов'язання за договором припиняється лише на майбутнє.

При цьому слід враховувати, що зобов'язання припиняються на майбутнє не на підставі відповідної вказівки в рішенні суду, а в силу закону, тому при визнанні недійсним правочину (господарського договору) зобов'язання його сторін припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішення суду про визнання правочину (договору) недійсним, хоча б у судовому рішенні й не було зазначено про таке припинення.

У справі, яка переглядається, господарські суди на підставі сукупності поданих до матеріалів справи доказів встановили невідповідність строку оренди земельної ділянки, зазначеного в договорі оренди землі від 21.09.2008 та в рішенні № 112 Любинської сільської ради Яворівського району Львівської області від 16.08.2007 про передачу земельної ділянки в оренду, на підставі якого укладено спірний договір.

У відповідності до вимог статті 43 Господарського процесуального кодексу України, судом апеляційної інстанції, на відміну від місцевого суду, дана правова належна оцінка сукупності поданих до матеріалів справи доказів, на підставі яких було укладено спірний договір оренди земельної ділянки, у тому числі: рішенню Любинської сільської ради Яворівського району Львівської області № 112 від 16.08.2007 щодо надання земельної ділянки в оренду строком на 5 років, протоколу сесії Ради, на якому було прийнято вказане рішення, матеріалам кримінального провадження, в яких містяться протоколи допитів свідків (депутатів Ради) і з яких вбачається, що депутатами розглядалось питання про надання земельної ділянки в оренду відповідачу строком саме на 5 років, а не на 25 років, як зазначено в спірному договорі.

Встановивши обставини невідповідності вищевказаного договору вимогам діючого законодавства та рішенню органу місцевого самоврядування на підставі якого цей договір укладався, апеляційний господарський суд визнав його недійсним на підставі статей 207, 215 Цивільного кодексу України.

Оскільки позовна вимога про зобов'язання відповідача повернути земельну ділянку у розпорядження позивачу є похідною від визнання недійсним договору оренди від 21.09.2008, то суд апеляційної інстанції задовольнив позов і в цій частині.

Колегія вважає, що апеляційний господарський суд правомірно скасував рішення місцевого господарського суду, як таке, що прийняте при неповно з'ясованих обставинах справи з прийняттям нового рішення про задоволення позову.

Відповідно до приписів статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що судом апеляційної інстанції вірно застосовані норми матеріального та процесуального права.

В касаційній скарзі касатор послався на відсутність підстав для визнання договору оренди землі недійсним в цілому, оскільки відступлення представником органу місцевого самоврядування від його волі щодо строку користування земельною ділянкою, на думку касатора, не заперечує волю та бажання власника передати майно в оренду. З цього приводу слід зазначити наступне.

В силу частини першої статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Істотні умови договору оренди землі визначені частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі".

Задовольняючи позов в частині визнання недійсним договору оренди в цілому, господарський суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що визначений в договорі оренди землі строк його дії, як істотна умова такого договору, не відповідає строку оренди земельної ділянки, визначеному в рішенні сільради, на підставі якого цей договір укладено, тобто реальному волевиявленню власника. Вказане порушення у відповідності законодавства чинного на момент укладення такого договору, має наслідком визнання договору оренду землі в цілому, а не в певній його частині.

Зазначені висновки суду апеляційної інстанції достатньо обґрунтованими.

Стосовно посилань відповідача про необхідність застосування до спірних правовідносин практики Європейського Суду з прав людини, то колегія вважає, що судом апеляційної інстанції дана належна правова оцінка відповідним доводам скаржника.

Доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують зазначених вище висновків та пов'язані з вирішенням питання про достовірність поданих відповідачем доказів, які на його думку, в зв'язку з вибірковим підходом до їх оцінки були безпідставно відхилені судом апеляційної інстанції, про перевагу одних доказів над іншими і фактично зводяться до необхідності надання нової оцінки доказів по справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

За таких обставин, касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 19.02.2015 у справі № 914/3850/14 залишити без змін.

Головуючий суддя В.А. Корсак

С у д д і М.В. Данилова

Т.Б. Данилова